ФРАНКОВА ТЕОРІЯ СУГЕСТІЇ: КОМУНІКАТИВНО-ПРАГМАТИЧНИЙ АСПЕКТ

Анотація

Сьогодні, коли новітня термінознавча думка розширює дослідницькі координати – від структуралістської (логікоцентричної) парадигми до когнітивної, що розглядає мовні факти невідривно від людини, – Франкові антропоцентричні акценти термінознавця і термінотворця якраз на часі. Дослідницька оптика передбачає звертати увагу не тільки на очевидне, а й на приховане, імпліцитне. Воно може проступити лише із контексту, із його глибини, що дозволяє збагнути смислову самореалізацію слова. Це приховане спонукає не просто читати текст, а прочитувати, відчитувати у сказаному ті смисли, які приховані під поверхнею тексту. Як складна лінгвосеміотична структура, особливої уваги та актуалізації культурних, соціальних, історичних, логічних, психологічних, власне лінгвістичних та ін. чинників, активізації набутих (енциклопедичних) знань читача потребує Франків текст. Власне він є джерелом сугестії. Розвиваючи думку про «наукову сугестію», про «побічні образи», які «забирають значну часть вашої духової енергії», Франко утверджує ще одну тезу антропологічного термінознавства як новітнього напряму лінгвістичних досліджень – про закономірність комунікативної асиметрії в науковому мовленні. Термінологічні проблеми у працях І. Франка часто привертають увагу мовознавців. Вони були, зокрема, в полі зору І. Свєнціцького, І. Ковалика, Л. Полюги, В. Ґрещука, О. Сербенської, І. Ощипко, Т. Панько, І. Кочан, Є. Регушевського, М. Леонової та ін., чиї дослідження мовознавчих поглядів Франка, значення вченого в історії української наукової мови, у розбудові національної терміносфери тощо сприяли активізації лінгвістичного франкознавства. Мета нашої розвідки – бодай контурно окреслити історичну значущість новаторської діяльності Івана Франка у становленні української наукової термінології як першооснови модерної літературної мови, а в цьому контексті висвітлити його погляди на природу наукової сугестії.